Частина перша. З героїв — в цапа відбувайла

— Я впевнений, що ця історія нікого не залишить байдужим: тут можна побачити героїзм, «зраду», у всіх її можливих проявах, підлість, але, врешті-решт, «перемогу».
Отже…

Війна увірвалася до розміреного життя українців, які зовсім не очікували, що найзапеклішим ворогом стане — так званий «північний брат». Особливо болючими були перші втрати військових на Донбасі. В країні оголосили мобілізацію. Чоловіки робили непростий вибір: з гордістю йшли до військкоматів, тікали за кордон, або ховалися в сакральному місці кожного дому — під диваном.

Іван Сердюк  проходив строкову службу в Черкаському автобаті. Він з дитинства був закоханий в автомобілі і цій любові навіть не думав зраджувати. Раніше він працював старшим механіком на потужному підприємстві, яке займалося вантажними перевезеннями. До подій на Київському Майдані він ставився стримано. Коли почалися сепаратистські заворушення на Донбасі, і його друзів стали викликати до військкоматів, він розумів, що його це теж не мине. Іван, як справжній чоловік, спокійно чекав на повістку, щоб зібрати вдома родичів, найближчих друзів та в урочистому супроводі вирушити на війну. Таку картину він щодня змальовував у своїй уяві. Але час йшов, а повістки не було. Війна на Сході України, здавалася, підходила до завершення. Українські воїни щодня звільняли населені пункти на Донеччині та Луганщині від проросійських бойовиків. Друзі Івана вже почали підсміюватися над ним, мовляв, так всю війну пропустиш і медалі не отримаєш. Але, як виявилося, у долі були інші плани щодо нього.


В кінці червня Сердюку таки прийшла повістка, на яку він вже втомився чекати. В телефонній розмові його попросили якнайшвидше прибути до військкомату. Така терміновість була викликана нестачею водіїів в одній з танкових бригад. Бракувало також обслуговуючого персоналу та людей, які б мали навички роботи з потужними тягачами. Ще більшою була потреба в менеджерах з логістики, які б розробляли маршрути. Іван ідеально підходив на роль заступника командира роти підрозділу з забезпечення. Сердюк був дуже злий, бо не встиг організувати урочисту вечірку, про яку мріяв. Наступного дня він вже їхав потягом до військової частини.


Звичайно, там його ніхто не зустрічав з рушниками та пирогами, зустріли його лише благим армійським матом. Повсюди панував військовий хаос, де кругле носять, а квадратне катають. Ситуація зовсім не була схожа на кадри з радянських фільмів про Другу світову. Командир бригади викликав всіх своїх заступників та пояснив завдання: потрібно за 24 години доставити танкову роту на підтримку українських добровольців та військових, які пішли на штурм Іловайська. Контроль над цим містом дозволив би оточити бойовиків у Донецьку. Завдання було дуже складно виконати швидко, адже перекидати танки потрібно було за допомогою старих радянських тягачів МАЗ-537, які ще називали «Ураган». Але ця потужна назва сильно контрастувала з швидкісним режимом – максимально 55 км/год. Цю подорож можна було б описати одним коротким словом «пекло», і не лише через аномальну літню спеку, а й через  постійні зупинки «з технічних причин». Пізно вночі колона доповзала до міста Курахове, де їх вже чекали провідники, які мали показати місце дислокації. Спека спала, військовим стало легше. Вони тонкою вервечкою йшли один за одним.
На крутому підйомі їхню колону почав обганяти автомобіль
«Лексус», який не захотів чекати поки неповороткі «МАЗи» видеруться на гору. Спритний японський легковик без особливого напруження обганяв їх, але далі, після закінчення підйому, йшов крутий поворот. Водій вирішив ризикнути та пішов на обгін, але тут прямо на нього вискочило інше авто, він інстинктивно вивернув кермо, уникаючи зіткнення, заїхав з лівого боку лафету «МАЗа». Звичайно, що машина вагою понад 20 тонн та з понад 40-тонним танком не відчула цього удару. Через декілька кілометрів колону зупинили на блокпосту. Там вже й почали розбиратися, як так сталося. Іван дав пояснення по гарячих слідах. Він, як законослухняний громадянин, хотів залишитися для того, щоб детально розібратися в цьому випадку, але командир бригади наполягав, що нічого страшного не відбулося і треба рухатися далі.
На блок-пост прибули представники Військової служби правопорядку (ВСП), які почали встановлювати деталі ДТП та опитувати причетних. Водій «Лексуса» зізнався в тому, що сам порушив правила дорожнього руху. Військові склали схему ДТП, за якою виним виглядав саме водій легковика. На тому ніби все й «окошилося».


Далі історія, про яку я дізнався, змусила «відвалитися мою нижню щелепу». Сердюку та побратимам так і не судилося доїхати до Іловайська, адже їх, на під’їзді до місця розташування штабу сектору, «накрили» з реактивної артилерії. В хаосі, який відбувався під час обстрілу, вдалося врятувати «ведмедиків» — так ніжно величають військові свої танки. Але допомога так і не надійшла заблокованим підрозділам. Що було далі з хлопцями немає сенсу переповідати…


Іван разом зі своїми побратимами перевозив різноманітні вантажі до середини 2015 року. Їхня діяльність залишилася поза увагою медіа та суспільства, але «кіборги» Донецького аеропорту, а особливо артилерія, яка їх прикривала, дуже вдячні Сердюку за їх невидиму, але таку потрібну роботу.
Повертаючись до ДТП, яка сталася влітку 2014 року, в казармах до Івана якось забіг офіцер з юридичного відділу, який попросив його розписатися в протоколі про аварію. При цьому він сказав, що це лише формальність. Іван, не вчитуючись в набір рядків, підписав документ. Йому ніхто навіть не повідомив, що водій «Лексуса» через суди домігся відшкодування збитків з військової частини та Міністерства оборони. Апеляційний та Верховний суд військова частина та МО також програли. Тоді почали шукати крайнього і знайшли…
Ним став військовослужбовець, що сидів за кермом «МАЗа», тобто Іван Сердюк. Скажу одразу, що особисто для мене ця справа просто «жесть». Адже проаналізувавши матеріали справи, стало абсолютно зрозуміло, що військова частина майже не захищала себе в судах. Так, Івана Сердюка жодного разу не викликали на засідання суду. Власне, про нього згадали, коли командир бригади (до речі, реальний бойовий генерал) дізнався про програш справи та почав, якби це правильно сказати, роздавати на горіхи своїм заступникам, а вони, в свою чергу, юристам. Отже, вирішили за будь-яку ціну знайти винного та стягнути з нього гроші. Справа про вимагання грошей військовою частиною з свого військовослужбовця потрапила до нашого суду.

Частина друга. Армійське самодурство

В двір суду заїхали декілька «Джипів» з військовими номерами. Вони нагло припаркувалися прямо напроти сходів, так наче привезли Дональда Трампа. Звідти вийшли декілька пузатих дядьків у військових одностроях. Охоронець, який сам воював, сказав розсерджено:
— На волонтерських «корчах» приперлися, мабуть, забрали з фронту, сраки свої возити.
Військові впевнено зайшли до кабінету секретаря:
— Добрий день, а де суддя? Ми юристи військової частини, приїхали для зустрічі, — на одному диханні вимовив наймолодших з них, тримаючи в руках теку з документами. В той час як інший витирав спітнілий лоб серветкою, тяжко видихаючи.
— Доброго, а ви б ще з собою роту спецназу привезли, то тоді б точно поговорили, — відповів я. Ненавиджу, коли будь-хто поводиться зухвало.
— Зовсім не смішно. Так не гоже відповідати людям, які захищають ваш спокій, поки ви тут ходите по кабакам, — почав повчальним тоном офіцер.
— Ви зовсім не схожі на тих, хто сидить в окопах під «ГРАДАми» та їсть остогидлу тушкованку. Так що не треба нам казки розповідати, ви хоч заїжджали в зону бойових дій?

Очевидно, що війна принесла в нашу країну не тільки героїв, а й тих хто, користуючись військовим мундиром, намагається до них «примазатися».

Від бійки ситуацію врятував сам суддя. Віталій Іванович виглянув з свого кабінету.
— Що тут за гамір? Ви хто такі?
Увага з мене переключилася на нього.
— Ми до вас. Вам повинні були зателефонувати з Генерального Штабу, — ледь тримаючи гнів сказав військовий.
— А так…Ясно…Заходьте, — сказати, що я був злий, це нічого не сказати.
За декілька годин з кабінету Віталія Івановича вийшли військові. Їхні обличчя випромінювали ледь стриману радість та погано приховані посмішки. Вони, не прощаючись, вийшли. З кабінету судді пролунало роздратоване «Тоооолллллік». Я цього чекав.
Суддя сидів у своєму кріслі та різкими рухами щось гортав у своєму смартфоні.
— Знаєш, хто це припхався?, — не відриваючись від телефону запитав він.
— Здогадуюся. Що просили?
— Не просили. Вимагали.
— А чим мотивували?
— Та, як завжди. Мовляв, це не «comme il faut», щоб військову частину взагалі визнавати винною. Адже це зіпсує авторитет військових в очах звичайних людей. Офіційний державний орган повинен завжди бути правим. Ніхто не може виграти суд у Міністерства оборони. Бо це суттєво послабить репутацію цього органу в країні.
— Ну, так це ж повна «ахінея».
— Я знаю. Але сам міністр просив, для нього це іміджева штука. Це, власне, й була причина, чому приперлися ці соколики.
— Віталію Івановичу, ну, а ви уявляєте собі, як цей воїн, який не втік в кущі, а пішов виконувати свій обов’язок перед державою, буде платити 300 тисяч гривень компенсації за те, чого він не робив. Цей «чувак» вижив під Іловайськом, потім перевозив танки, снаряди в найгарячіші точки на сході. Не закосив на хворого чи дурного.
— Толік, достатньо. Я ж не ідіот. Я все прекрасно розумію. Мене не треба переконувати.
— Але ж вас генерал попросив?
— Та задовбали вони проханнями.

Contra spem spero

Останнє судове засідання у справі Сердюка. Бійці Національної гвардії встановлюють рамку металошукача перед входом до будівлі суду. Біля нього вже чатують члени Самооборони, а бійці добровольчих батальйонів, презирливо поглядають в бік «нациків», саме так їх величають на фронті. На стоянку заїхав автобус «Богдан», з якого почали виходити курсанти військового університету. Командир в темних окулярах вишикував їх та повів до входу. Я одразу зрозумів, навіщо вони тут. Все дуже просто — зайняти місця в залі судових засідань та створювати потрібний тиск на суддю. Добровольці почали штовхатися з військовими біля входу, закликаючи не прислужувати «злочинній владі». Але курсантам таки вдалося протиснутися. 
Ще півгодини до початку розгляду справи, а зал вже «набитий під зав’язку». Суддя нервово читав новинну стрічку в телефоні, аж поки його не покликали до залу засідань. Після обміну люб’язностями почалися судові дебати.

Юристи від військової частини почали першими:
— Ваша честь, під час виконання завдання командира військової частини… військовослужбовець Іван Сердюк злісно порушив правила дорожнього руху, що призвело до ДТП та завдало шкоди громадянину Н у розмірі 300 тисяч гривень. При чому, варто зауважити, що подія сталася не в зоні бойових дій. Тому, військовий не може посилатися на необхідність збереження власного життя, чи майна передбаченого пунктом 37 Постанови Верховної Ради щодо затвердження Положення про матеріальну відповідальність військовослужбовців за шкоду, заподіяну державі. Крім того, результати службового розслідування, проведеного військовою частиною, показали, що вищезгаданий військовослужбовець дійсно виконав дорожній маневр, який призвів до цієї пригоди. Ми вважаємо, що відповідно до пункту 1 цього ж Положення, Середюк повинен відшкодовувати військовій частині завдані збитки. Залом прокотився незадоволений гул.

Адвокат Сердюка попросив слова.
— Ваша честь, я хочу вказати на спекуляції та маніпуляції шанованих колег. По-перше, мій підзахисний рухався у складі колони, яку супроводжував спеціальний автомобіль супроводу. По-друге, я прошу звернути вашу увагу на те, що ДТП сталася 17 серпня 2014 року, а протокол було складено 15 червня 2015 року. Тобто практично через рік. До того ж, у постанові N-ого районного суду не зазначається, хто винен у скоєному ДТП, а лише вказано, що за сукупністю наданих доказів військова частина повинна відшкодувати матеріальну шкоду. Крім того, при розгляді справи судом чомусь не було взято до уваги той факт, що першими, хто описав схему ДТП та опитав свідків, були бійці ВСП.  Я хочу долучити їхні покази до розгляду та запросити їх до дачі свідчень.

Після цього до зали запросили «постраждалого». Було зрозуміло, що йому не подобається ця роль. Але він завченими фразами відповідав на питання військових. Поки за нього не взявся адвокат обвинуваченого.
— А розкажіть, будь ласка, як сталася ДТП?
Постраждалий з хвилюванням в голосі розповів, як нібито Іван Сердюк збирався йти на обгін свого колеги, не увімкнувши проблискових маячків, але у зворотному напрямку їхало інше авто, і військовий, уникаючи зіткнення, повернув назад, на свою полосу, де вже перебував «Лексус»
«потерпілого», і, незважаючи на екстрене гальмування, зіткнення не вдалося уникнути.
Адвокат, відчуваючи як жертва сама потрапляє до нього в руки, задоволено потер руки.
— Ваша честь, — сказав він, — я вбачаю в словах даного свідка свідому маніпуляцію. І зараз це доведу. Він підійшов до проектора і попросив показати слайди.
Як бачите на схемі ДТП, авто «МАЗ 537», за кермом якого перебував, мій підзахисний було першим у колоні, а за ним їхало ще 4 автівки. Це перша невідповідність. Друга, не треба бути ясновидцем, щоб побачити, що ДТП сталася якраз на цьому різкому повороті, де дуже погана видимість. Характер пошкоджень фарби на лафеті з лівої сторони та розбита права сторона автівки позивача вказує на те, що він, вочевидь, здійснював обгін, але раптово з’явилася перешкода. Уникаючи зіткнення, його автівка вдарилася в лафет «МАЗу». Це ж саме він підтвердив у своїх свідченнях ВСП, свідками також були бійці батальйону, чиї підписи стоять у документі.
— Я хочу запросити цих бійців до зали. Водій легковика далі відповідав якоюсь незрозумілою мовою. Це була перемога.

P.S. Іван Сердюк таки організував вечірку на честь свого повернення з війни. До цього моменту він вважав, що перебуває на фронті.

Категорії: Запис

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *