— Ларис-Сергіївно, чи вірите ви в Бога?, — суддя-криміналіст Анатолій Павлович, дивився на стіну, на якій висів дивний морський пейзаж.
— Анатолій Павлович, а до чого ваше питання?, — це вже не вперше, коли після таких питань колеги намагалися запропонувати їй взятись за додаткові справи. Суддя, відряджена до цього суду, працювала в ньому вже третій місяць з передбачених дванадцяти, і не бажала підписуватися на те, що взагалі «звалить її з ніг».
— Та знаєте, інколи сам задумуюсь, чи є хтось там, — він підняв вказівний палець догори, — коли отримую такі справи. Підлітки вбили старого чоловіка. Забили його насмерть, — він замовк.
Лариса Сергіївна пам’ятала ще з університета правило Міранди: «Будь-що сказане вами може бути і буде використане проти вас в суді». Тому промовчала.
— Я, коли читаю матеріали подібних справ, щоразу запитую себе: якщо він, — Анатолій Павлович знову підняв голову, — є, то чому він допускає такі речі?, — Лариса Сергіївна хотіла швидше закінчити цю розмову. «Суддя поступово вигорає»,
— вона бачила це вже не вперше.
— Старого дідуся забили битами до смерті троє підлітків. Старий вів напівбезпритульний спосіб життя. Справа набула розголосу через жорстокість та ненависть підлітків.


Оксана повернулася з «курилки» заплакана. Лариса Сергіївна поважала свого тимчасового секретаря, яка допомогла їй зануритись у справи попередніх суддів та підхопити навчання помічника Толіка. Тим часом, колеги на зборах суддів протягнули рішення зробити її одним з трьох суддів в кримінальній справі по вбивству.
— Гадаєте, нам ця справа наробить проблем?, — зазирнув в її кабінет Толік. Це була не найкраща його риса, заходити в кабінет без стуку.
— Я — цивіліст, Толіку. В моєму суді був розподіл суддів по спеціалізації. Мені треба тепер вичитувати кримінальний кодекс. Зрештою, ця справа не скасовує інших наявних. Тому так— це наробить нам проблем.
— Ну і, звичайно, специфіка самої справи. Діти.
— Підлітки, Толіку.
— Так, підлітки. Вбивство, — помічник переступав з ноги на ногу, — А як, взагалі, суддя приймає рішення про винуватість чи невинуватість людини?
— Ти закінчив університет, Толіку, і маєш знати на основі чого приймаються такі рішення.
— Але то університет. А на практиці? Як ви приймаєте рішення про покарання злочинців?
— Ми не доводимо чиюсь вину чи невинність. Ми встановлюємо факти, рухаємося в межах процесу. В межах висунутого прокуратурою обвинувачення. Що, по-твоєму, це означає?
— Нікому преференцій, — відчеканив він, наслухавшись цієї фрази за останні місяці.
— Вірно. Якщо сторона обвинувачення принесе фальшиві докази; якщо стаття, визначена стороною обвинувачення буде обрана невірно; якщо свідки плутатимуться в своїх показах; якщо адвокати будуть затягувати процес — це все гратиме проти тієї, чи іншої сторони. І, навіть, якщо все вказуватиме на те, що це найжорстокіший вбивця у світі — якщо докази і їх юридична сила будуть заслабкими — я не зможу вигадати докази винуватості чи невинуватості людини. Це не моя робота.
Анатолій задумався.
— А як же правда?
— Правда завжди має своїх захисників. Я не віщунка, Толіку, яка відсікає голови злочинців мечем. Для цього існує прокуратура і правоохоронні органи. Суддя є арбітром, — вона повернулася до написання тексту рішення по розподілу майна, над яким працювала останні кілька годин.
— Тоді, дозвольте, останнє питання, — вона поглянула з-під окулярів. — Як щодо наслідків? Якщо людина невинна, але її засуджують. А ув’язнення повністю переломить її життя. Як обрати не найгірший наслідок? Ось як з цими дітьми.
— Підлітками, Толіку, – вона занурилася у думки, — Вбито людину, її вже не повернути навіть найщирішим розкаянням. Право суспільства на безпеку життя та спокій порушено. Воно бажає покарання. Захисту. Не думаю, що кожен з хлопців тримав в руках ту биту. Хтось стояв і споглядав. Але, враховуючи ситуацію з нашими тюрмами, чи не стануть ці підлідки ще більшою загрозою?  
— То що ж робити?
Вона закрила папку зі справою і відклала на стіл.
— Бути чесним самим з собою. «І нести цей тягар», — подумала вона.


Бабця стучала ціпком по підлозі:
— Поверніть мені мою землю, я хочу назад свою землю!,
— згорблена, посічена бабця, здавалося, була готова вистрибнути з-за столу. Відповідачка вже кілька разів зривала судовий процес, кричала, тупала ногами — допоки до залу не заходив охоронець, чи адвокат та благав її зупинитися. Почекати винесення рішення.
— Пані Мельничук, я вимушена викликати охорону.
— Ви лишаєте мене життя. Без моєї землі я помру. Ви прирікаєте мене на голодну смерть. Без моєї землі в мене не буде грошей, — Вона потяглася до вузлика в сумці, потім витягла копійки і неочікувано кинула в сторону судді. — Нате, забирайте все, — ви мене вбили. Ви в Бога не віруєте! Подавіться ними.
— Пані Мельничук, я викликаю охорону, – вона кивнула Оксанці та вибігла із зали. Скоро разом з нею зайшов Петрович, колишній охоронець магазину, який, як гадала собі Лариса Сергіївна, частіше спав, ніж наглядав за касами. Сенсу від нього було не багато, але форма завжди діяла на зухвальців в залі. Суддя зупинила процес, запис і оголосила перерву. Покликала адвокатів.
— Арсенію Яковиче, поговоріть зі своєю клієнткою! Це вже третій зрив справи.
— Але що ж я пороблю, Ваша честь, — він знизав плечима.
— Я знаю, як потім говорять адвокати зі своїми клієнтами: половина не вдоволена рішеннями, бо суддя не такий. Інші вважають, що всі судді продажні. А адвокати тут зовсім ні до чого.
— Ваша честь, що ви таке кажете, — адвокат знітився, — я ніколи не дозволяв собі нічого подібного, — адвокат позивача посміхався, він передчував, що рішення на його користь вже прийняте. Суддя це відчула.
— А тепер до вас, Василю Петровичу, — той аж йойкнув від несподіванки, — Скільки ви ще будете не з’являтися на процес? Через вас ми просту справу слухаємо вже третій місяць. І це тільки зі мною. До мого приходу, справа в суді — вже понад рік. Кожного разу ми домовляємося, обираємо зручну усім дату, ви кажете, що дата підходить і знову зриваєте слухання своєю неявкою. Попереджую, – вона звернулася до обох, — Арсенію Яковиче, ви просите свого клієнта вести себе спокійно. Дійдемо до рішення — після цього можете оскаржувати. Василю Петровичу, ми знову домовимося про зручну для всіх дату наступного засідання. Проте, якщо вас не буде — слухаємо без вас, — чоловіки мовчки кивнули і попленталися до своїх столів.


Через півгодини до нарадчої кімнати постукав Анатолій Павлович.
— Я чув, що у вас, Ларис-Сергіївно, сьогодні засівали, — спробував пожартувати суддя.
— О, так, до сих пір розшукуємо ті «смолійки», аби нас не звинуватили в тому, що суд вкрав у відповідачки гроші.
— До слова, я хотів би, аби ви познайомилися з прокурором по цій справі, — Лариса Сергіївна глянула на старшого колегу. — Прокуратура зібрала гарну доказову базу і вже йде на угоду з одним обвинувачуваним. Проте два інших — ще не розкололися і, ймовірно, заперечуватимуть свою вину до останнього.
— Це я зрозуміла з матеріалів справи, але, Анатолію Павловичу, нащо мені спілкуватися з прокурором?
— Розумієте, це така справа…складна справа, — зніяковів суддя, — у нас вже давно не було таких резонансних речей. Підлітки. Таке жорстоке вбивство. Наче повернувся у 90-ті. Щомісяця якісь історії з безхатченками, побиттями, навіть вбивствами. Прокуратура хоче переконати місто в тому, що злочинці будуть покарані. Хлопців все місто знало, їх батьків також. Вони присяжних намагалися організувати, — але де ж їх знайдеш? Список присяжних місто не може сформувати вже третій рік — жодна криміналка так не дійде до кінця, — він сплеснув руками. — Потім цей хід завернули, бо одному з молодиків невдовзі мало виповнитись 16 років, — А це означало, що розгляд справи сторони намагатимуться пришвидшувати.
— Анатолію Павловичу, — вона намагалася говорити максимально спокійно і дружньо, — я не буду зустрічатися з прокурором по цій справі поза процесом. В судовому засіданні у них є всі можливості довести свою правоту, — відповідь начебто задовольнила її колегу і він закивав головою.


В залі судових засідань було повно народу.
Троє суддів: головуючий процесом суддя, Анатолій Павлович, Лариса Сергіївна по праву руку і більш молода суддя — по його ліву руку. По два адвокати на кожного обвинуваченого. Прокурор і помічник прокурора. З десяток родичів обвинувачених підлітків і хлопців — в пластиковому боксі, поряд з яким стояв охоронець. І ще з півдюжини представників громадськості, ЗМІ.

Один з хлопців, Олександр, 14 років, найбільш спокійний серед інших. Юнак міцної статури, який уважно спостерігав за тим, що відбувається в залі засідань. Другий — Євгеній, на півроку старший, худорлявий, дуже блідий. Третій — Богдан, найстарший, за кілька місяців йому виповниться 16. Цього хлопця видавали перелякані очі: він розумів, що його вік грає проти нього і, чим довше розглядатиметься справа — тим вища ймовірність того, що він опиниться в тюрмі суворого режиму для дорослих.
Дехто з батьків час від часу витирав почервонілі очі хустинами, а деякі сиділи так рівно, наче кілка проковтнули. «Колишні силовики чи військові», — подумала суддя.
Сірий і миршавий прокурор, який давно розгубив своє волосся, окрім великих сивих вусів під носом щось бубонів, зачитував зі своїх папірців. Адвокати іноді стиха переговорювалися між собою.
— Бачите того хлопця, — схилився до Лариси Сергіївни головуючий суддя, вказуючи на наймолодшого хлопця Олександра, який пильно дивився на суддів, — це онук голови регіонального управління Служби безпеки і син колишнього голови сусіднього суду. В місті ходять розмови про те, що деякі пожежі траплялися не без участі цих парубків. Звичайно, більше історій ходило про його брата, — суддя відпив каву з чашки, — він зараз в тюрмі за збут наркотиків і нанесення тяжких тілесні ушкодження. Проте самі розумієте — з такими родичами захист буде жорстким.
— Ще трохи таких історій і я думатиму, що ви хочете мене познайомити тепер вже із захистом, — проговорила Лариса Сергіївна.
Сторона захисту одного з обвинувачених, заявила клопотання про угоду зі слідством. Було помітно, що для двох інших хлопців в боксі, це була неприємна новина.


В кінці наступного тижня суддя вийшла з будівлі суду. На вулиці вже було темно, тому низеньку маленьку фігуру, яка сиділа на лавці, вона не відразу побачила, проте почула.
— Пані суддя! Пані суддя, — стукіт ціпка по асфальту. Це була відповідачка. Рішення по її справі було винесено на її користь.
— Пані суддя, я чекала вас, — Лариса Сергіївна могла тільки уявити, скільки старенька тут простояла — початок дев’ятої вечора.
— Пані Мельничук, чому ви не поїхали додому?, — бабця дійсно виглядала втомлено.
— Я хотіла подякувати вам, пані суддя. Я вже не думала, що зможу повернути собі свою землю. Ви стали на бік правди — бабця вхопилася за її руку і потрусила, наче сподівалась, що звідти посиплються якісь новорічні подарунки.
Лариса Сергіївна вважала, що не варто починати говорити про роль судді, і що «правда», чи «істина» — вельми суперечні категорії.
— Треба більше таких суддів, як ви, – бабця ще хотіла щось сказати, проте у відблиску проїжджаючої машини, побачила обличчя судді, тому знівечилася і потяглася до кулька, який тримала в руках. — Ось, це вам…це не так багато, але дуже дякую. Цукерки, пляшка.
— Пані Мельничук, я не робила нічого, що виходить за межі моїх повноважень. Тому я дуже вас прошу забрати цей кульок, поїхати додому і відсвяткувати свою перемогу, – вона роздратовано повернулася в сторону метро.


Субота, ранок, в тирі було повно людей, які хотіли постріляти, поцілити чи просто «повибивати всю дурь з голови».
Суддя прицілилася, зловила внутрішній спокій і затримала дихання. Натиск на спусковий гачок.
— Лар, що це з тобою?, — він посміхнувся, — ти береш то занадто вправо, то занадто вліво. Про що ти думаєш?, — він подивився на монітор з копією її цілі.
Лариса подивилася на монітор.
— Віть, ти скільки працюєш в органах?, — вона подивилася на свій пневматичний пістолет — особливо її дратувала мушка.
— Ну, загалом 20 років. А що?
— І ти ніколи не питав себе про свою роль?
— Про мою роль? Чорт, звичайно, думав — я представляю державне обвинувачення.
— Але чи розуміють твою роль люди?
Її колишній чоловік промовчав.
— Можливо, не завжди. Усе закінчується рішенням суду, тому всі бачать саме тебе, а не мене чи мою роботу.
Вона знову прицілилася і вистрілила. І знову промах. Лише шосте коло.
— Думки про Бога?, — він часом вмів читати щось на її обличчі.
— Ага, — вона знову вистрілила. П’яте коло.
— Лар, ти колись мені розказала історію про свого прадіда, якого розстріляли без суду і слідства. І це стало тим, що переконало тебе піти працювати в юриспруденцію. Ніколи не дати одній стороні стати «катом» іншої. Мені здається, це — твоя відповідь.

Вона знову прицілилася — нарешті вісімка.
— Так, але, якщо ті, хто приходять до суду — мають іншу думку?
— Думаю, це одвічне питання. Яка справа тебе збила?
— Вбивство, скоєне підлітками, — вона прицілилась. Влучила в десятку.
— Лар, колись, коли дерева були високими, а в мене на голові ще було волосся, все було ясно: ми з вами граємо на одній стороні і притягуємо до відповідальності винних. Процес відточений десятиліттями. А потім виявилося, що люди можуть помилятися, люди бувають слабкими. Деяких суддів можна купити. Деяких прокурорів можна купити. Адвокати, — він промовчав, — всім потрібна система ваг і противаг. Законодавство змінюється щороку, процес — що п’ять років. Деякі закони ніколи не використовуються, деякими — користуватися не вміють. Чорт, та в кожного судді — своя думка. В апеляції своя думка, в касації — своя. Верховники — з року в рік змінюють свою позицію. Але я думаю, що це необхідність.

Вона глянула на нього.
— Поясни, — вистріл.
— Новий підхід до ролі судді, до процесу… Це як покер — правила жорсткі — тепер навіть для нас, проте все залежить від того, як ти підготувався і які карти маєш на руках. Але у всіх сторін за столом при роздачі карт — рівні можливості виграти. У всіх рівні шанси, — він вистрілив по своїй мішені.
— Якщо це покер — то у мене для тебе погані новини. Суд просто відпрацьовує процес і за деревами може упустити ліс. Хлопці, які починають бити безхатченків, вбивати їх – це суспільний тренд останніх років. А ми — лише візуємо вашу роботу, далеко не ідеальну. Але якщо вбивця укладає угоду зі слідством, або сторона має гроші на кращого адвоката — як тоді?
— Скажу непопулярну серед моїх колег думку: краще відпустити десять підозрюваних, ніж засудити одну невинну особу. Сьогодні на тебе тисне суспільство і каже: «визнай цю людину винною, вона чи він — вбивця». Але завтра з’явиться новий сюжет, стаття — люди змінять свою думку і вже вимагатимуть «звільнити жертву репресій». Ти захищаєш не тих, хто голосніше кричить — ти захищаєш закон. Це твоя роль. А наша — захист і безпека.
Вона посміхнулася і знову поцілила.


— Найстарший розкаявся, — Анатолій Павлович стукнув по столу.
— Але як це змінить ситуацію?, — Лариса Сергіївна переглядала матеріали наступної справи, поки вони вийшли на перерву.
— Ну, як…він домовився з прокуратурою, а прокуратура змінила класифікацію злочину. Тепер це злочин середньої тяжкості. Все тепер спрацює.
— І нащо прокуратура пішла на це? Порушуючи процес на цій стадії?
— Краще синиця в руках…
— А нам знову закидатимуть: суд лише виносить обвинувачувальні вироки.
— Ларис-Сергіївно, виходить зворотнє: один отримає невелике покарання, у випадку бездоганної поведінки — відбудеться легким переляком. Другий — домовився з прокуратурою. Ну, а третій — дійсно повинен понести відповідальність.
— Тобто, Анатолію Павловиче, ви тепер хочете «гнати» справу до вироку?
— А чого ж тут ще чекати — все зрозуміло!
— Не зрозуміло, хто тримав ту биту.
— Головне, що громада буде спокійна. Ларис-Сергіївно, мені здається, ви розхвилювалися.
— Допоки прокуратура не перестане працювати такими
«топорними» методами — від мене нічого, окрім особистої думки, яка ймовірно, буде дуже відрізнятися — очікувати нічого не варто.  
Анатолій Павлович замислився і підвівся.
— Поважаю ваше рішення, колего, проте мені здається, це дуже неправильне рішення.

Категорії: Запис

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *