— Ячменю! По 4 тонни з гектару! Де ви бачили таку врожайність? Я вам витяги з Держгеокадастру привезу. Пані верховна, тьфу ти… Пані Ваша честь, та я можу привезти кашу, пластівці, з нашого ячменю — ви зрозумієте, чому такий «сир-бор», чому за нашу земельку воюють.
Бронзова шкіра, сиве волосся, поношений піджак, кремезні руки з темними обідками довкола нігтів — було помітно, що цей чоловік працює з землею. Тяжка папка з документами, якою він емоційно розмахував, вже почала роз’їжджатися і періодично з неї випадали якісь папірці. Суддя розуміла, що суд і все, що відбувається в судовому процесі — для нього, як
«китайська грамота», тому зверталась до чоловіка максимально простою мовою.

Пайовики селища Христинівка принесли цілий стіс справ щодо оренди землі. Два підприємства-орендарі землі, «Дар» і «Дар2», воювали між собою за те, хто ж оброблятиме землю колишнього сільгоспкооператива.
— Ви ж розумієте, що вони дороги цими зерновозами нам вбивають — щороку хоч бери і засипай цеглу в ці ями. Ну, не платив нам «Дар» повну вартість оренди. Врожаєм розплачувалися. А ми собі поставили мельничку і почали пластівці робити. Під паром — це ж кращий сорт!, — дядько повернувся до дружини, яка сиділа позаду.
— Але ж хоча б платили. А тут депутат міськради. — Та всі знають, що «Дар2» — це його бізнес — я обманювати не буду, — цього року почали закінчуватися семирічні договори оренди з «Даром», тому ми думали продовжити оренду знову.
— Про тітушок розкажіть, Свиридовичу!, — вигукнули з залу.
— Ну так, потім з «Дару2» почали приїжджати молодики у формі, які розказували пайовикам, оренда яких підходила до кінця, — що з ними буде і де вони «шукатимуть свої кістки», якщо не підпишуть договір оренди саме з «Даром2».
— Це старим і літнім! Ганьба!, — в залі піднявся гул.
— Тиша в залі!, — суддя закликала до порядку.
— Когось просто підкупили. Он-ті договори оренди, які частина наших пайовиків підписала з «Даром2» — це за гречку і сало. — Дядько розчервонівся. — Пані суддя, ми такі речі не виносимо з хати, проте, коли бачиш, що таке твориться!, — дядько розвів руками.
— Та в Миколаївцях ж пайовики теж попідписували з «Даром2» оренду на 50 років! Їм привезли якогось німця, чи француза, сказали — інвестор. Вони і раді, думають, що тепер вхопили Бога за бороду. А то виявляється якийсь румун, який ні сном ні духом, куди і нащо його притягли. А людям — трясця.
— Пані Коваль, якщо ви будете перепинати сторону, — навіть, якщо це ваш чоловік, — я видалю вас з зали, — суддя перевела дух. — Я розумію, пане і пані Коваль, що вам накипіло, проте, прошу вас, дотримуйтеся порядку. Продовжуйте, будь ласка.
— Ну, так, це нас порядком дістало… а потім почалися ці справи з підробками. Спочатку мій підпис підробили, потім дружини. А звідки нам про це знати? Дзвонять з «Дару» і кажуть, що їх не пускають на поле охоронці. А це ж посівна! Вперше нормальні дощі пройшли, земля масна і дихати після зими почала. Не встигнеш зараз — чекай наступного року. А ми ж маємо вже договір із мережею. Де ж ми ті пластівці візьмемо тепер? Поїхали до адвоката, він подивився в реєстрі, каже: тепер все, плакали наші пластівці.

Огрядний та статечний адвокат, який, здавалося, заснув, схиливши голову на груди, після згадування себе прокинувся та закивав.
— А договір!, — чоловік здавалося, от-от розплачеться, — на 49 років, і вартість плати за оренду занижена. Кажуть, землю тепер планують засівати соєю. Нащо нам соя? З нами «Дар» завжди радився. А тут…І це ж не ми перші — багато хто пішов до суду вимагати розірвання договору.
— А «мертві душі»?, — підказала йому дружина.
— О, так! Пані суддя? В «Дарі2» «вкумекали», що принципові. Та за всіх же підписи не підробиш. То вони за мертвих, упокой їх душу, взялися. Ціла вулиця покійників у нас з’явилася. Це ж треба так ані совісті, ані клепки не мати, аби за померлих підписувати документи.
— Пані суддя, Ваша честь, ми хочемо вірити у справедливе рішення суду. Так як відповідач, представники «Дару2» так і не з’являлися в процесі — ви можете вірити лише нашим словам. Проте це справа честі. Мене публічно принизили, зробили зрадником — поки люди не розібралися, що то не я підписував. І принизили померлих, спаси їх душі, які б ніколи такого не підписали. Тому ми просимо, — він видихнув, — ми вимагаємо відновити справедливість! 
В залі піднявся схвальний гул.

— А договір!, — чоловік здавалося, от-от розплачеться, — на 49 років, і вартість плати за оренду занижена. Кажуть, землю тепер планують засівати соєю. Нащо нам соя? З нами «Дар» завжди радився. А тут…І це ж не ми перші — багато хто пішов до суду вимагати розірвання договору.
— А «мертві душі»?, — підказала йому дружина.
— О, так! Пані суддя? В «Дарі2» вкумекали, що принципові. Та за всіх же підписи не підробиш. То вони за мертвих, упокой їх душу, взялися. Ціла вулиця покійників у нас з’явилася. Це ж треба так: ані совісті, ані клепки не мати, аби за померлих підписувати документи. — Пані суддя, Ваша честь, ми хочемо вірити у справедливе рішення суду. Так як відповідач, представники «Дару2» так і не з’являлися в процесі — ви можете вірити лише нашим словам. Проте, це справа честі. Мене публічно принизили, зробили зрадником — поки люди не розібралися, що то не я підписував. І принизили померлих, спаси їх душі, які б ніколи такого не підписали. Тому ми просимо, — він видихнув, — ми вимагаємо відновити справедливість! 
В залі піднявся схвальний гул.


— Мавпочка! Дивись, яка смішна!, — дівчинка тримала в руці фломастер і замальовувала тварину в клітці зоопарку в свій альбом.
Племінниця судді, 6-річна Маруся малювала все, що рухається, бігає, літає чи плаває. Поки її мати, сестра Лариси Сергіївни, здавала екзамени, шукала няню, дівчинка часто залишалась під наглядом тітки.
— У тебе дуже творчий підхід. А чому у мавпочки зелене хутро?, — тварина виглядала, як великий зелений кущ, з якого виринали лапи з бананами. Лап було 3.
— Ні, тьоть Лар, це не хутро! Це кофта. Як же мавпочка буде зимувати?, — дівчинка відволіклася від клітки і тепер звернула увагу на холодильник з морозивом. Проте тітці нічого не сказала і почала складати альбом з фломастерами до наплічника.
— А, знаєш, Марусь, давай візьмемо собі по ріжку?

За кілька хвилин дівчинка з тіткою вже сиділи під широким кленом, їли шоколадно-ванільне морозиво і дивилися на вольєр зі слоном.
— Тьоть Лар, а правда чи ні?, — суддя знала цю гру.
— Правда, Марусь.
— Так, ти вгадала, — вона глянула на тітку. — А ти справді суддя?
— Правда. Як думаєш, що я роблю?
— Ти стукаєш молотком. Носиш перуку і судиш людей,
— Лариса Сергіївна нахилилася до племінниці.
— Перевір, чи є на мені перука.
— Ні-ні, ти її ховаєш на роботі!, — вона розсміялася.
— А судити — це як?
— Я встановлюю факти, — дівчинка знітилася. «Так, Лар, простою мовою». — От дивись, у тебе морозиво шоколадне?
— Так, шоколадне!
— А я скажу, що в тебе морозиво з броколі, — дівчинка не любила цей овоч.
— Неправда!
— А от і правда. Дивись, яке воно зелене, там шматочки капустки. Воно ж навіть пахне, як броколі!
— Йой! Тьоть Лар, воно ж шоколадне, — вона засміялася.
— Але дивись, якщо ми підемо до продавця, ти скажеш, що в тебе морозиво шоколадне, а я скажу, що у Марусі морозиво з капусткою. Як йому бути? Як йому вирішити, яке ж морозиво в тебе в руках?
— Він знає.
— Так, він подивиться на нього і скаже — точно, в тебе шоколадне. — Вона кинула до рота останній шматок ріжка і сплеснула руками.
— Так і я: коли до мене приходять люди і кажуть — у одних чорне, у других зелене — я маю подивитися, порівняти з книгою кольорів і сказати – точно, у вас бузкове.
— І ти за це отримуєш гроші?, — з щирим здивуванням спитала племінниця.

Почало накрапати. Дівчинка мовчала всю дорогу, тільки біля зупинки вона спитала:
— А якщо продавець морозива скаже, що в мене не шоколадне, а брокольне морозиво. Хоча насправді воно шоколадне.
— Продавець, як і суддя має бути чесним із собою та іншими. Не казати на «біле – чорне». Бо, от уяви — якщо продавець морозива тобі продав морозиво, наче шоколадне – а ти спробувала і зрозуміла, що воно зі смаком шмарклів…
— Фу! Тьоть Лар, ви все вигадали! Це ж з Гаррі Поттера.
— Так, але ж ти не підеш до продавця морозива, який може тобі дати таке морозиво?, — дівчинка задумалася.
— Мабуть ні.
— То що ж робити?, — їй цікаво було, що ж саме зрозуміла племінниця.
— У суддів має бути однакове відчуття кольору — аби хтось купував морозиво.


— Ваша честь, пан Копилик, який працює державним реєстратором в селі Христинівка, отримав пакет документів від представників «Дар2» на оформлення договорів оренди з пайовиками, які насправді не підписували цих документів.
— Адвокат тримав в руці свої примітки і дивився поверх окулярів на реєстратора. Тривав допит свідка. — Тобто, реєстратор здійснив правочин, не перевіривши достовірність даних про тих осіб, від імені яких, начебто здійснювався правочин. Чи не так?, — суддя кивнула до свідка.
— В своїй роботі, Ваша честь, я дію відповідно до чинного законодавства України. Чинне законодавство не передбачає і не вимагає від мене, як посадової особи перевіряти те, в чому мене звинувачує пан адвокат. Мені приносять документи, які повністю відповідають всім вимогам законодавства…
— Окрім того, що підписи в них підроблені.., — донеслося із залу.
— Тиша!
— В цих документах є всі необхідні реквізити, все правильно. Відповідно, у мене немає жодного права не реєструвати ці документи та не вносити зміни до відповідних реєстрів.
— Але, пане Копилик, в суді вже було встановлено за результатами почеркознавчої експертизи, що люди, зазначені як підписувачі, орендодавці — не підписували договори оренди землі, — адвокат методично рухався по своїм нотаткам.
— Дійсно, такий факт було встановлено в суді. Проте я не маю ані прав, ані обов’язків встановлювати такий факт в той момент, коли мені приносять документи.
— А хто ж тоді має перевіряти достовірність підписів? Якщо завтра ваша мати принесе договір продажу квартири — ви теж дасте їм рух — викинете її на вулицю?, — пані Коваль трусилася від злості.
— Пані Коваль, останнє попередження: ще одне і я виставлю вас із зали засідань. — Пане Копилику, будь ласка!
— Зрозумійте, я проводжу реєстрацію майнових прав. Я несу відповідальність за правильність заповнення всіх форм і документів. Але за їх правдивість… як я перевірятиму їх? В мене більше сотні подібних змін до реєстрів — я ж не буду бігати за кожним і питати — ваш підпис, чи не ваш?
— А як це померла особа?
— Пане адвокате, це не стосується предмету спору саме цієї справи, — суддя відхилилася на стільці. — Проте зрозуміло, що захист прав власності у нас перекладений на самих власників.


Племінницю нарешті посадили в машину, вона махала рукою на прощання, поки машина з сестрою вирулювала на проїжджу частину.
Суддя зайшла до супермаркету і попрямувала до відділу з молокопродуктами. Обравши продукти повернулася до каси. Однак на касі в черзі стояла пані Коваль.

Справа про визнання договору оренди земельного паю недійсним і його розірвання завершилося рішенням на користь позивача, пана Коваля. Хоча інший суд, який слухав подібну справу про «мертвих душ», виніс протилежне рішення і підтвердив дійсність договору оренди від імені небіжчиків і небіжчиць.
Проте зараз, здавалося, що дружина позивача побачила якщо не жабу, то щось дуже гидке.
— Пані суддя.
— Доброго дня. — «Залишити продукти?.. Ні, Лар, якщо я кожного разу буду так реагувати на сторони — то мені і виходити з дому не треба». Черга просувалася дуже повільно.
— Скільки вам заплатили? Ви винесли рішення на користь мого чоловіка. Але ніхто його не виконує. На полі стоять охоронці і кажуть «підітріться вашими рішеннями, йдіть з нашого поля». Скільки вони вам заплатили?
— Я не.. Ви звертались до виконавчої…
— Та їм немає різниці! У мене на руках документи, що люди, які стоять на полі — рейдери, але зробити з цим я нічого не можу, — вона кинула візок і побігла до виходу.

Лариса Сергіївна також залишила свій кошик біля каси і попрямувала додому.

Категорії: Запис

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *