Частина 1

Замість прологу

Обласний прокурор Рогозін відкинувся у кріслі і тяжко вдихав просякнуте сигаретним димом повітря. Він нервово водив  цигаркою по попільничці, іншою рукою витирав спітніле чоло. Обличчя було червоним від хвилювання. Телефон нав’язливо вібрував на столі. Суддя Макогон сидів спиною до нього та напружено вдивлявся у відкрите вікно. Сиділи мовчки, потім суддя промовив:
– Я сказав, що я не буду цього робити. Мене люди просто порвуть.
– А тебе по-любому порвуть. Хочеш ти цього, чи не хочеш, – єхидно сказав прокурор.

Те, що й так всі знають

Старий приятель запросив мене на святкування свого Дня народження. Після чергового виходу на «перекур» ми почали згадувати студентські роки, було весело. Раптом Роман, який і в ті часи вважався таким собі «розбишакою», запропонував покурити марихуани. Серед компанії запало зніяковіле мовчання, проте тут жезнайшлися кілька бажаючих спробувати. Постала проблема, де її купити. Серед нас був поліцейський, точніше слідчий одного з районних відділків.
– Зараз, «барига» * (сленг – той хто продає наркотики) нам привезе. Скільки  людей куритиме? – запитав він беручи телефон до рук.
– 12 чоловік, – відповіли йому.
– Альо, слишиш, а ну-ка привези мені «шмалі» (сленг –  конопля) на 12 тєл. Причому срочна, – говорив поліцейський.
– Як це ти не можеш? Ти шо?, – лаявся він в слухавку.

Після недовгих переговорів він розлючено кинув телефон на стіл і пояснив:
– Поїхав на відпочинок. Зараз скине номер іншого «бариги».
Найгірше те, що цю розмову ми сприйняли як належне, адже вже давно в нашому місті подейкують, що торгівля наркотиками відбувається лише завдяки «даху» в поліцейських колах.
– Пацани, а чого ми паримося. Зараз купити «дурь» (сленг – конопля) простіше, ніж коли-небудь, – вступив в розмову інший.
– Достатньо просто прочитати напис на будинку та знайти його в «тєлєгі» (сленг – телеграм) і написати туди. І все…І для чого нам той барига, –продовжив він.

Ми всі витріщилися на нього. Але стало дуже цікаво, адже багато хто помічав, що на будинках в місті почали з’являтися дивні надписи типу «шишки», «стафф», «кислота».

Хтось єхидно хіхікнув. Через декілька хвилин йому відповіли в цьому месенджері. Схема дуже проста – у телеграмі замовляється наявний наркотик, визначається спосіб оплати та місце передачі товару. Коли ми вийшли на вулицю прийшло повідомлення про доставку. Розібравшись з оплатою, ми знайшли поліетиленовий пакет з потрібним вмістом. Віртуальні «продавці посмішок» не обманули.

                                                     Валєра, Валєра

В цілому наше суддівське життя тривало в нормальному ритмі. Кримінальний світ міста наче заліг на дно. Суддя закинув ногу на ногу і все торочив мені про те, що Динамо потрібен закордонний тренер, я ж говорив про дух Лобановського. Раптом задзвонив телефон. Віталій Іванович неохоче взяв слухавку  і крякнув самовдоволено: «Даа». Потім різко схопився з крісла, почервонів, слухаючи те, що хтось швидко говорив.
– Ну, ок, а від мене ти шо хочеш?
Макогон кинув телефон на стіл, він з гуркотом впав на підлогу.
– Нє, ну я ж казав, що колись цим мало закінчитися. Так не може бути вічно. Догрався Валєрчик.
– Так, а що сталося, Віталію Івановичу? – поцікавився я.
– Толік, ну от тобі все треба знати, – грубо відрізав суддя.
– Але все ж, – допитувався я.
– Та нічого нового.

Ситуація полягала в тому, що «Валєра» – це Валерій Іванович Шелест, нинішній керівник міського відділу поліції, колишній мєнт. Серед людей знаних не було великою таємницею, як саме він проходив переатестацію. Гроші та вплив допомогли йому залишитися на цій посаді. Але набагато цікавішою є його неофіційна біографія. Подейкували, що він перебрав на себе функцію головного «драгділєра» (сленг – наркоторгівець) в місті. Простіше кажучи, контролював всю наркоторгівлю в місті. Через це в нього постійно виникали, так би мовити, «суперечності» з головою поліції області. Той мав амбіції поставити все під свій контроль. Нічого нового під сонцем.

Макогон продовжив: – У Валєри є два сина. Два реальних відморозки. Ти й сам це знаєш. А також в нього є дочка. Вона навчається в столичному крутому університеті, – сказав суддя зі злорадством в голосі. – І ніхто її не бачив та не чув. Але мої доці вже давненько мені казали, що вона бавиться наркотою. Травкою чи ще якоюсь фігнею. При чому це все вона привозила з Києва. А це вона приїхала додому. Вчора ввечері наче все було нормально, поїхала на дискотеку, ну, і як завжди, спала собі до обіду. Але спала довше звичайного, ну і матір пішла її будити. Реакції нуль. Виламали двері а там донька  лежить на підлозі. В швидкій її стабілізували. Лікарі сказали, що це «передоз». Валєра ж, звісно, в шоці: як так, адже жоден «барига»* (сленг – продавець наркотиків) в місті не наважився б продати його дочці наркоту.

– Ніфіга собі історія.
– Та тут якраз нічого дивного. Вона купила собі наркоту через інтернет. «Валєра» знайшов її переписку з «баригами». Але тепер він хоче їх знайти. Але це не так просто, як йому здавалося. Там, на його думку, замішаний хтось зверху, – сказав суддя, вказавши пальцем вгору.

Я одразу згадав історію, як ми курили «дурь». Моє занурення в спогади перервав суддя.
– Ох, відчуваю я, будуть ще нам розбірки.
– З чого ви це взяли? – поцікавився я.
– Та одне місце інколи краще відчуває ніж голова, – резюмував Віталій Іванович.

To be continued…

Категорії: Запис

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *