Як і всі попередні історії, нинішня має чітко виражений людський вимір. Я не відкрию великої таємниці, якщо скажу, що українські громадяни відчувають величезний страх перед медициною. Тому кожен, як правило, все життя старанно викохує відносини з лікарями. Адже без «блату», тобто без корисних знайомств, там робити нічого. Коли проросійські бойовики захоплювати міста та села в Донецькій та Луганській області, в країні панувала невизначеність та страх. Більшість моїх знайомих хотіли втекти з цієї країни. Але були й такі, які не чекаючи повістки з військкомату, самі подалися в добровольчі батальйони. Мій однокласник Вова записався в один з таких підрозділів, який здійснював набір в нашому місті. Після одного з таких приїздів, він мені й написав в фейсбук.

Ледь не фатальні помилки

В обласній лікарні, як завжди, були величезні черги. Лікар, до якого я записався, вибіг з кабінету, відмахуючись від людей як від надокучливих мух. Один з чоловіків, в добряче потертому камуфляжі, схопив його за барки, притис його до стіни та прошипів:
—Ти…ледь не вбив мене. Пам’ятаєш мене?

Лікар намагався вирватися з його цупких рук. Крикливі бабусі обступили їх та почали виривати переляканого ескулапа. Незважаючи на елемент маскування у вигляді бороди, обличчя порушника здалося мені знайомим. Протягом декількох секунд я вгадував, хто б це міг бути. Раптом мене осяйнуло – це ж Вова. Війна, здається, зробила його старішим на декілька років. Я підійшов до нього.

— Старий, відпусти його. Відпусти,  — втримуючи рівновагу в голосі сказав я.
Кафе, розташоване на першому поверсі в лікарні, було переповнене ароматами смажених котлет.
— Ну, розказуй чого ти «додовбався» до цього лікаря, — почав я, намагаючись знизити ступінь агресії. Вова нервово чухав голову та бороду.
— Так, а що тут розповідати? Задовбали ви вже всі…

Мій друг глибоко вдихнув та протяжливо видихнув декілька разів. Я чітко побачив, як в нього задрижали руки. Він, ніби хотів багато розповісти, але стримувався. Атмосфера в українській лікарні точно не сприяла для душевних розмов.    

— Ну, а потім нас вибили з диспетчерської вишки Донецького аеропорту. Я зараз погано пам’ятаю ті дні. Мозок почав випилювати спогади. Я отримав декілька важких контузій тоді, — сказав Володимир. А вже потім ми вийшли звідти якось. Далі, «дємбєль». Перший час я ще хотів повернутися на війну. Мене страшно бісило все навколо. Але ж недарма кажуть — час лікує. Я повернувся в компанію, де я працював до війни. Поступово почав оговтуватися. Але якось непомітно, почалися певні проблеми зі здоров’ям.  
— А що за проблеми?
— Розлади шлунку, але вони не були системні. З часом ставали все частіше. Я звернувся до районного терапевта, вона сказала, щоб я зробив гастроскопію. Після проведення цієї процедури, лікар повідомив, що в мене високий рівень однієї бактерії. Дав пропити курс антибіотика. 
— І?, — мене розпирала цікавість.
— Та, що і? Спочатку, нібито розлади припинилися, але потім стали ще гострішими. Я почав стрімко втрачати вагу. Я знову прийшов до лікаря, він направив мене до онкологічної клініки, щоб я там зробив гастроскопію та колоноскопію. Знайома волонтерка домовилася, щоб мені зробили це все наступного ж дня. Вони побачили ознаки запалення в кишківнику, взяли біопсію та відправили на аналіз. Через три дні в лабораторії я отримав висновок – хвороба Крона. Це стало громом серед ясного неба. Відповідно до цих аналізів призначили дороговартісне лікування. Вся родина, друзі допомагали купувати ці препарати.
— Допомогло?
— Ні. Я вже готувався до смерті, якщо чесно. Я не бачив інших варіантів. Але друзі «заперли» мене до іншої лікарні. Там мені зробили ті ж процедури. Але не знайшли жодних ознак хвороби Крона. Скасували попереднє лікування. Більше того, вони зробили обстеження попередньої біопсії, взятої в онкологічній клініці, і зробили висновок, що в тому матеріалі немає жодних підстав вважати, що то була хвороба Крона. А також, вони засвідчили, що зміни в моєму організму сталися через попередній прийом медикаментів.
— Ого, — в мене очі на лоба полізли. Це ж що виходить?
— Виходить те, що інший лікар, базуючись на цих даних призначив мені зовсім інший медикамент. Цей медикамент подіяв відразу.
— Через тиждень прийому цього препарату я реально ожив. І тоді почали шукати, що ж спричинило такі наслідки. Але це зробити надзвичайно важко, адже спочатку мені лікували базуючись на невірних даних.
— Тобто, фактично, тебе залікували? Тебе ж мало не вбили неправильним лікуванням.
— Тому я й прийшов до цього лікаря, щоб розібратися з ним. Але він уникає зустрічі.
— Ти хочеш побити його, чи що?
— Не знаю.
— Тобі ж це нічого не дасть. Тобі треба вимагати від нього відшкодування. Навіщо тобі його бити?!
— Я тебе не зрозумів. Що ти маєш на увазі?
— Тобі треба подати позовну заяву проти лаборанта, який аналізував твою біопсію. Адже, якщо я правильно розумію, то це через нього, тобі призначили неправильне лікування.
— О, а я навіть не думав про це. А це реально?
— Я в впевнений, що тобі треба подавати проти нього позов та судитися. Те, що ти ходиш до цього лікаря і кожного разу
«шарпаєш» його — це тобі нічого не дасть. Я познайомив Володимира з адвокатом Сергієм Ярошенком, який, власне, допомагав воїнам у вирішеннях різних питань. Позов вирішили подати не проти лаборанта, а проти онкологічної лікарні, в якій він працював.

Мирова угода

Через декілька днів в прийомну суду зателефонували з онкологічної лікарні. Чоловічий голос дуже грубо попросив з’єднати його з суддею. А той —  якраз з кимось розмовляв у своєму кабінеті. Коли відвідувач вийшов, я ж відразу повідомив Макогона про дзвінок.
Суддя скривився:
— Ну, знову цей Карпенко. Зараз буде погрожувати, — з великим незадоволенням сказав Віталій Іванович. Через декілька хвилин він вийшов з кабінету весело наспівуючи якусь пісеньку. Я питально кивнув головою «мовляв, що він хотів». Суддя не став тягнути з відповіддю.
— До нашого суду надійшов позов від Володимира Лєдньова проти Онкологічного центру. Юристам цієї лікарні надійшла копія позовної заяви. Уявляєш, молодий чоловік вимагає відшкодування матеріальної шкоди в розмірі 200 000 грн. та 500 000 грн. — моральної компенсації.
— Ну, а вам то чому телефонували?
— Бо страшно, що програють. Він злякався, що доведеться платити. Тепер вони готуються до підготовчого засідання. Треба ж якось відбиватися. За його словами, позовна заява досить грамотно написана.
Василь Карпенко — головний лікар Онкологічного центру, досить суперечлива постать в нашому місті. Всі знають, що без грошей в лікарню краще не потикатися. Кожен пацієнт платить йому гроші.
По телевізору показували передачу про психологічну реабілітацію атошників, і я згадав про Володю. Я відразу написав йому у Facebook, запитав, як в нього справи. Він написав, що на нього виходили адвокати лікарні, які вимагали, щоб він відкликав свій позов, адже це безперспективно.

Підготовче засідання

В залі вже сиділи сторони процесу: Володя, його адвокат та юристи від лікарні. Один з них, незважаючи на оголошення суддею початку засідання, рився в своєму шкіряному кейсі. Макогон навіть зробив маленьку паузу, щоб дати йому можливість нарешті продемонструвати свою повагу до суду. Далі Віталій Іванович майже на одному диханні оголосив про склад судів, запасного суддю, позивача, відповідача, їх представників та секретаря судового засідання.
— Чи не хоче хтось зі сторін висловити бажання про відвід судді?, — звернувся він, майже не відриваючи очі від паперів.
— Ага, зрозуміло.
— Чи бажають сторони укласти мирову угоду?, — прищурюючись запитав він. Його слова викликали бурю емоцій в обох таборах.
Першим взяв слово представник Володимира:
— Ваша честь, враховуючи побажання свого клієнта та відсутність подібного прохання від відповідача ми відмовляємося від такої можливості. Ярошенко сів на місце, поглянувши на Володю, той щось шукав у своєму смартфоні.
Слово взяв один з представників Онкологічного центру.

— Ваша честь, детально розібравшись у деталях позову проти лікарні, який ми вважаємо безпідставним, під тиском переважаючих обставин, ми відмовляємося від мирової угоди. Переповнений почуттям власної гордості та крутості він, поправляючи краватку, сів на стілець.

Я почув, як Макогон сказав: «Ідіоти». О, і як прекрасно я його розумію. Адже можу особисто засвідчити, що спочатку у багатьох подібних випадках сторони виступають категорично проти досягнення мирової угоди: їм видається, що вдасться отримати своє. Але потім в ході судового процесу все повертається так, що доводиться самим шукати компроміс.

Випроставшись з-за столу він промовив:
— Представники обох сторін, підійдіть до мене, будь ласка. Вимкни запис, — сказав він секретарю.
Адвокати заметушилися, вони цього явно не очікували. Представник Володі першим направився на заклик судді. Зі сторони відповідача теж відреагували. Адвокати нахилилися до Віталія Івановича.
— Хлопці, дайте мені відповідь на просте питання «Ви класні адвокати»?
Ярошенко почервонівши, промовив:
— Не зрозумів вас. До чого це все. Яким боком це стосується справи? 
Суддя роздратовано:
— Та дуже простим. Зараз поясню. От, взяти, наприклад вас. Ви стверджуєте, що діагноз — неправильний. Ви почнете клопотати експертизи, результати, яких будуть переконувати, що це дійсно так. З іншої сторони, теж почнуть робити теж саме, і так по колу. Вам потрібно зрозуміти, що для досягнення результату треба бути готовими до компромісу, інакше якщо рухатися далі — результат може бути зовсім неочікуваним. Треба також брати до уваги додаткові обставини. Для позивача, це ймовірний програш в суді при подальшому розгляді. А для лікарні: якщо вони хочуть щоб військові щодня влаштовували демонстрації біля входу. Крім того, журналісти прославлять на всю країну. Тут вам треба подумати, як зробити так, щоб всі залишилися задоволеними.
— На обличчях адвокатів пробігла емоція недовіри.
Першим заговорив представник лікарні.
— В принципі, ми були готові до діалогу, з самого початку. Ми пропонували Володимиру вирішити справу. Але він відмовився. Нині, я можу засвідчити, що таке прагнення збереглося.
Адвокат Ярошенка почухав потилицю.
— Ваша честь, я спробую переконати клієнта в необхідності поступитися. Я поясню йому суть вашої пропозиції. Прошу вас про оголошення перерви.
— Не знаю, що говорив Ярошенко Володі, але той таки погодився на мирову угоду з Онкоцентром. Суддя був задоволений. Він переможним голосом призначив дві закриті наради з кожною стороною. Тепер треба було знайти компроміс. Віталій Іванович –  це дуже крутий переговірник. Він запропонував Володі зменшити свої апетити про відшкодування фактичної шкоди та моральної компенсації з 700 000 грн до 300 000 грн, з яких 200 000 грн – вартість лікування, а 100 000 грн – моральна шкода. Лікарня погодилися на ці умови. Ця справа закінчилася тим, що позивач, скористався своїм правом і подав клопотання про залишення позову без розгляду. Так завдяки судовій медіації спір було вирішено.

Категорії: Запис

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *