Семирічний хлопчина з світлим волоссям тримав в руках маленьку фігурку орігамі, чекаючи в холлі поки почнеться розгляд справи. Він дивився на суддю перелякано кліпаючи очима.
– Тобі подобаються лисенята?, – суддя вказала на паперового звіра в руках малого.
– Так. Це Ретчет. 
– Васильку, чи можу я тебе так звати?, – запитала Лариса Сергіївна, глянувши на матір хлопчика.
– Так.
– Добре. Васильку, ти які любиш цукерки? У відповідь він здивовано глянув на неї, немов очікуючи, що з великих рукавів мантії судді посипляться його улюблені шоколадки.

– Я, наприклад, дуже люблю шоколадні батончики. Василь заперечно махнув головою.
– Шоколадні з желе.
– Дуже добре. Ми сьогодні запросили тебе до нас в гості. Я, – вона вказала на свою медаль і поклала на стіл маленького дерев’яного молоточка, – суддя. Твої тато з мамою попросили мене допомогти їм. Але для цього мені треба поговорити з твоєю бабусею, – вона ж в залі, чи не так?  Хлопчик почав очима шукати знайоме обличчя.
– Так, вона он-там.
– Дуже добре. Ми запросили твою бабусю. Ще раніше – твого дідуся. Ми з ними розмовляли і намагалися допомогти твоїм мамі і тату, – Лариса Сергіївна глянула на батьків, – а тепер я була б дуже вдячною тобі, якби ти також зміг трошки нам допомогти. Якщо захочеш, звісно.
– Добре.
– Чи можу я попросити тебе про дві послуги, Васильку? Ми зараз попросимо, аби твоя бабуся сіла трохи ближче до нас. Лідіє Петрівно, будь ласка, – вона знаком запросила сісти бабусю ближче до онука. Поки та проходила поміж рядів, суддя кивнула позивачу і відповідачці. – А також попросимо твоїх батьків сходити в магазин і купити тобі шоколадних цукерок з желе.
Видно було, що вихід з зали батьків подіяв на хлопчика лякаюче. Проте бабця пестила малого по голові.
– Вони скоро повернуться. Думаю, через двадцять хвилин. Ти бачиш на стіні той годинник?, – хлопчик ствердно кивнув. 
– Через двадцять хвилин, – це коли, як гадаєш? Коли повернуться з магазину тато з мамою?

Василька перемкнуло, наче він в школі, він стиха порахував собі під носа і вже голосно вигукнув: «опів на п’яту».
– Розумник! – бабця з гордістю обійняла малого, – ми гарно вчимося і вже отримали кілька зірочок за лічбу, – суддя трохи здивовано глянула на стареньку.
– Дуже добре. Чи можу я тоді попросити тебе ще дещо. Ми всі знаємо, що говорити треба правду, правильно?, – суддя намагалася бути максимально привітною.
– Так.
– Дякую тобі. Давай я трішки тоді розпитаю тебе. Ти живеш з мамою, чи татом?
– З татом.
– Добре. Як давно ви почали жити окремо від мами?
– Коли я хворів. Хлопчик зніяковів та подивився на бабусю.

– Василько в нас хворів багато в тому році – як тільки він пішов до школи, як Маша з Володею…– але Лідія Петрівна змовкла, побачивши погляд судді. Тепер в залі було чутно лише тихе гудіння аудіоапаратури, яка записувала покази неповнолітнього свідка і кашляння одного з адвокатів, які лишилися в залі.
– А чим же ти так хворів, Васильку?, – тут хлопчик пожвавішав – видно було, що хвороба була предметом його особистих вихвалянь для незнайомців.
– В мене було запалення легенів. Я катався з гірки під домом. Вона там така велика і крута. На санчатах. Дерев’яних – які тато привіз з Польщі. І Сашка, з сусіднього під’їзду, вкрав в мене шапку. І я бігав… бігав без шапки… а потім захворів, – хлопець несподівано здувся і став зніяковіло крутити в руках паперове лисеня.
– То ти сильно кашляв? Певно, температура була.
– Так, була. І кашляв, і спав багато.
– Невже ж так – і до тебе не покликали лікаря, коли ти почав хворіти?
– Хлопчик підвів голову. Але вперше дивився не на суддю, а на бабусю.
– Васильку, агов! Розкажи краще тоді – як ти проводиш вихідні? Що любиш робити?
– Мультики люблю. З бабусею ходимо гуляти, коли нема дощу. Ми ще звірів ліпимо, вирізаємо і читаємо. О, о, і граємось на PlayStation 4.
– Ого! Так, напевно, ти майстер в іграх. І яка твоя улюблена?
– Ретчет і Кланк.
– Гм.. і там є лисеня? Ти граєшся частіше з бабусею?
– Ні!, – хлопчик здивувався питанню, наче суддя спитала, чи небо буває зеленого кольору. – Я з Сашою граю. Іноді з Вовкою. Але він «чітить».
– А з татом?
– Так, – хлопчина знову став обережним у словах, – і з татом. Коли він приїжджає з Вроцлава. Але не часто. Йому треба нас годувати.
– А він часто туди їздить?
– Коли я пішов до школи. І тільки нещодавно повернувся.
– Васильку, а хіба ж ти не пам’ятаєш, як він приїздив на Різдво? А на Великдень, пам’ятаєш ту залізницю, яку тобі тато привіз?
– Лідія Петрівна, – голос судді видавав її незадоволення. Суддя глянула на годинник. Лишалося 5 хвилин.
– А з мамою часто граєш в Ретчета і…
– Кланка. Це робот. Синій такий, – хлопчик замовк.
– Як твій костюм? Такий же синій?
– Ага. Але вона хворіла. І, – хлопчик сапнув носом, – плакала. Їй було зле. А потім я хворів. Запалення легенів, коли в мене Саша стягнув шапку і я катався з гірки.

За дверима вже стало чутно, як батьки переговорювалися з Толіком.
– Васильку, якщо я тебе правильно зрозуміла, то Ретчет – це кльове лисеня. І в нього є вірний друг, Кланк. Той робот, – Хлопчик усміхнувся до себе і почав розмовляти з фігуркою в руці, – А у Ретчета є тато з мамою?, –  хлопчик замовк. Питання збило його з пантелику.
– Якби в нього були мама з татом – як гадаєш, з ким би йому було цікавіше?
– З татом.  

Хлопчик помахав рукою за вікном і пішов разом з бабусею до автобусної зупинки. В залі знову запала тиша. Тепер тут були обидва батьків.
– Володимире Петровичу, як часто ви їздите за кордон?

– Я працюю на виробничому підприємстві, роботодавець не вітає затримки, навіть, якщо це поломка автобуса, чи простої біля КПП.
– Все ж, як часто?
– Вдома я буваю раз на два-три тижні.
– Ваша честь, ми можемо додати до матеріалів квитки мого клієнта…
– Пане Гудзю, ви могли це зробити ще з самого початку, але не зробили. Володимире Петровичу, якщо ви з дружиною вже майже рік не живете разом, а самі працюєте за кордоном за вахтовим методом – то хто в цей час перебуває з дитиною?
– Моя матір. Іноді батько дружини.
– Чи вважаєте ви, що це нормальна ситуація для зростання дитини?
– Але ж я не можу віддати його Марії. Особливо після хвороби малого, та після її стану…
– Володимире Петровичу, будь ласка, я спитала вас про інше.
– Ні, певно. Але і заробляти я теж маю, лишившись єдиним годувальником в сім’ї. Розлючений і червоний, стискаючи кулаки – він сів на лавку.
– Маріє Іванівно, дозвольте і вам поставити це питання. Ви перетягуєте дитину, як канат. Ваш колишній… чоловік не може постійно перебувати разом з дитиною, хоча хлопчик живе зараз з ним через вашу хворобу. Проте, чому ви вважаєте, що з вами йому буде краще? Жінка підвелася.
– Тому що я матір дитини. Йому буде краще зі мною.
– Тобто, аби в тебе знову стався напад, ти пішла з роботи, а він підхопив десь нове запалення легенів, поки ти забудеш про його існування? Чоловік дивився їй прямо у вічі.
– Я ніколи не забувала, що в мене є син! В її голосі з’явилися погрозливі нотки.
– А ти коли востаннє був вдома? Чи не їздив до своєї кралі в Польщі? Може в тебе і там вже є діти, тому тобі так важливо туди їздити?
– Прошу тиші в залі… Але чоловік вже не чув суддю, його вхопили за живе, він сплеснув руками  та розвернувся до дружини.
– Маш, я вже клястися тобі втомився, – я працюю, в мене є лише одна дитина – і, дай Бог тобі здоров’я, але живе він зі мною, а не з тобою. З твоєю параноєю я не знаю, що робити – я пропонував тобі звернутися по допомогу…
– Мені не треба допомога, це все твоя…
– Вистачить!

Нарешті сторони згадали про наявність інших людей в залі. Судді ця сімейна сварка вже набридла.
– Найгірше, – я не знаю, що для хлопця гірше. Бути безбатченком, живучи з батьком, чи зростати без належного догляду з матір’ю. Є варіант, здається, найбільш логічний – віддати дитину в руки органів опіки. Лариса Сергіївна зробила паузу.
– Ні, – батько підвівся. 
– Прошу, не віддавайте в опіку. Я сам пройшов через ці органи. Його дружина стурбовано зашепотіла про щось з адвокатесою.  
– Тоді я не знаю, на який варіант я прирікаю хлопчика. Підкажіть мені рішення, Володимире Петровичу? Маріє Іванівно?

Вони замовкли.
– Боже, та ви ж не за принципи боретеся, не худобу ріжете. Ви прийшли сюди дитину ділити. Суд видаляється в нарадчу кімнату.


– А так хіба можна?
– Не факт. Але хай тоді оскаржують.
– Зазвичай дитину лишають з матір’ю. Це судова практика українських судів. І тим більше суддів-жінок.
– Так, але є обтяжуючі фактори, на які не зважати – не можна. У неї психологічний розлад. Я не лікар, тому хотіла б щоб вона відвідувала лікаря для нагляду. І тільки тоді їй можна доручати догляд за дитиною. Проте наразі – казати про динаміку її стану – можуть лише лікарі. І вона сама, доклавши належних зусиль. А батько має зрозуміти, як бути гарним батьком – тільки тоді можна говорити, що він готовий ставити догляд за дитиною на перше місце. 
– Але ж по одинці вони не зможуть вирішити власні задачі.
– Тому я і дала їм час на примирення, але з цими умовами: нагляд у спеціалізованого лікаря і рішення, щодо роботи. А поки хлопчик має перебувати під подвійним наглядом – бабусі і органів опіки – на виїзді. Він лишатиметься вдома, але батьків контролюватимуть. Якщо вони зможуть поставити виховання дитини вище своїх принципів та образ, то зможуть вберегти щонайменше його майбутнє.

Категорії: Запис

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *